СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ПРОТЕСТ ПРОТИ СІРОСТІ
(ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА КАРТИНА ЛІТЕРАТУРИ НАПРИКІНЦІ ХХ - НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ. (НА ШЛЯХУ ДО НОВОГО ВІДРОДЖЕННЯ).
ЛІТЕРАТУРНІ УГРУПОВАННЯ («БУ-БА-БУ», «НОВА ДЕГЕНЕРАЦІЯ», «ПРОПАЛА ГРАМОТА», «ЛУ-ГО-САД» ТА ІН.). ТВОРЧІСТЬ Г.ПАГУТЯК, Ю.АНДРУХОВИЧА, О.ЗАБУЖКО, І.РИМАРУКА, В.СЛАПЧУКА ТА ІН. УТВОРЕННЯ АУП (АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ)
- Формування сучасного літературного процесу можна простежити з другої половини 80-х рр. ХХ століття. Це був час, коли, відповідно до об’єктивних законів розвитку історичного процесу, почався занепад радянської імперії – тоталітарної держави, основи якої базувались на більшовицькій ідеології. Кульмінацією цих суспільно-історичних змін стало проголошення Україною незалежності у 1991 році. Відбувалося становлення держави, молодої за віком, але з міцними демократичними засадами й глибинним національним підґрунтям.
Література цієї доби має складну структуру:
· це був час оновлення творчості письменників-шістдесятників (І.Драч, Д.Павличко, Л.Костенко);
· час появи нових імен митців, що у 60-х рр. ХХ століття лише народилися, а письменницьку діяльність розпочали на хвилі суспільних змін у 90-ті рр. ХХ століття (Ю.Андрухович, О.Забужко, В.Герасим’юк);
· час відновлення імен заборонених у радянський час діячів ХІХ століття (М.Костомаров, П.Куліш, А.Кащенко, М.Аркас);
· доба реабілітації епохи «розстріляного відродження» (М.Хвильовий, Г.Косинка, М.Куліш) та письменників-емігрантів (І.Багряний, В.Барка, У.Самчук, представників «Празької школи»), чия творчість хоч, здавалось, прийшла до читача із великим запізненням, дала потужний поштовх розвитку національної ідеї.
-
Характеристика літературного процесу
|
Історичні обставини кінця ХХ ст. |
1986 – події на Чорнобильській атомній електростанції. 1991 – розпад Радянського Союзу та проголошення 24 серпня 1991 року державної незалежності України. Участь митців слова у розгортанні боротьби за національно-культурне відродження. Скасування штучних зовнішніх обмежень у розвитку культури та мистецтва. |
|
Поділ письменників другої половини ХХ ст. за літературними поколіннями та стильовими пріоритетами |
Покоління «шістдесятників» - В.Шевчук, В.Яворівський, І.Драч. Покоління «сімдесятників» - С.Майданська, Н.Білоцерківець, Л.Таран, М.Шевченко. Покоління «вісімдесятників» - Ю.Винничук, Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець. Покоління «дев’ятдесятників» - Т.Прохасько, І.Андрусяк, Р.Кухарук, С.Жадан. Покоління «двотисячників» - Н.Снадянко, Л.Дереш, Т.Малярчук, І.Карпа, Т.Антипович. |
|
Жанри |
Публіцистика, есе, мемуари, коментарі, трактати, історична фантастика, бульварний роман, роман-памфлет, сага у новелах тощо. |
Перед сучасною літературою постали важливі цілі, серед яких – сприяння формуванню повнокровного буття української нації, подолання комплексу меншовартості; пошуки нових естетичних обріїв літератури через подолання шаблонів азіатчини й «західних» трафаретів; відновлення повною мірою функцій української літератури, що за радянський час здебільшого перетворилась на своєрідний антураж «щасливого життя України у сім’ї радянських народів».
У літературознавстві період, що почався від 80-х – 90-х рр. ХХ століття, прийнято називати постмодернізмом.
Ознаки постмодернізму
ü Поєднання й органічне співіснування різних художніх систем, синтез мистецтва й антимистецтва, елітарної та масової культури, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності;
ü універсальність проблематики;
ü епатажність, абсурдизм, комічність, буфонада як основні засоби зображення;
ü принцип рівнозначності усіх явищ та аспектів життя;
ü тенденція до зміни функцій автора і героя, зникнення авторської функції.
Словник термінів.
Епатаж – скандальна витівка; поведінка, яка характеризується повним ігноруванням правил та норм моралі.
Абсурд – поняття, яке означає, що світ виходить за межі нашого уявлення про нього.
Буфонада – буквально блазнювання; характерна риса народного театру, коли на площах мандрівні актори, блазні, скоморохи розігрували сценки з підкреслено брутальними жартами. Елементи буфонади часто трапляються у творах драматургів (М.Гоголь, М.Куліш).
- Характерною особливістю розвитку художнього процесу в Україні епохи постмодернізму стала поява нових літературних угруповань та об’єднань, утворених на різноманітних естетичних платформах.
|
Літературні угруповання |
|
|
«Бу-Ба-Бу» (1985) |
Бурлеск, Балаган, Буфонада (Ю.Андрухович (Патріарх), В.Неборак (Прокуратор), О.Ірванець (Підскарбій), Львів. Творчість учасників поєднує ознаки постмодернізму та неоавангардизму, є реакцією на руйнування імперії й перелом суспільної свідомості; розуміння життя окреслювалося в таких поняттях, як демократичність, безсмертність, релігійність, різнобічність, урбаністичність, національність, філологічність; головні ознаки творчості: необароковість (еклектичність, поєднання непоєднуваного), карнавальність, іронія щодо зужитих цінностей радянської доби, звеличення сміху. |
|
«Пропала грамота» (1991) |
Представники: Ю.Позаяк, В.Недоступ, С.Либонь, Київ. Результат спільної роботи – збірка «Пропала грамота». Ознаки творчої манери: пародійність, іронічність, змішування «високого» й «низького», гра з формою і змістом, ліризм |
|
«ЛуГоСад» (1984) |
Представники: І.Лучук, Н.Гончар, Р.Садловський. Назва – початкові склади прізвищ учасників. Особливості поезії – чітке й послідовне застосування положень постмодернізму. |
|
«Нова дегенерація» (1992) |
Представники: С.Процюк, І.Ципердюк, І.Андрусяк, Івано-Франківськ. Назва перегукується з назвою літературного угруповання 1920-х рр. «Нова генерація» (Г. Шкурупій, О.Влизько, Е.Стріха), що вказує на мистецькі погляди сучасників. Ознаки творчості: повстання проти колоніальної свідомості, руйнування міфів і стандартів через епатаж, іронію та самоіронію, сарказм. |
|
«Червона фіра» (1991) |
Представники: С.Жадан, Р.Мельників, І.Пилипчук. Називали себе послідовниками українського футуризму 1920-х рр. та групи «Бу-Ба-Бу». Ознаки творчості: поєднання елементів постмодернізму, неоавангардизму, футуризму. |
|
Національна спілка письменників України (1991) |
Відокремилася від СПУ СРСР на Х з’їзді у 1991 р. (Ю.Мушкетик, В.Яворівський), Київ. |
|
Асоціація «Нова література» |
Є.Пашковський, В.Цибулько. |
|
«Музейний провулок, 8» |
Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990 р. з ініціативи В.Бориспольця, О.Бригинця та В.Жовнорука. 1992 р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога» (українською та німецькою мовами). |
|
Орден чину ідіотів (ОЧІ) |
Представники: Н.Гончарук, Р.Козицький, В.Костирко, А.Крамаренко, І.Лучук, І.Драк. Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул. |
|
Пси Святого Юра |
Представники: Ю.Покальчук, І.Римарук, В.Герасим’юк, В.Медвідь, О.Ірванець, В.Неборак, Т.Федюк. Неофіційне творче об’єднання, літературна майстерня. |
|
Творча асоціація «500» (1993) |
Утворилася в Києві. Активні учасники: С.Руденко, Р.Кухарук, В.Квітка, А.Кокотюха та інші. |
|
Асоціація українських письменників (АУП) (1997) |
Представники: Ю.Покальчук, Т.Федюк. Виникла як альтернатива Спілці письменників України. Президентом Асоціації було обрано Ю.Покальчука, зараз асоціацію очолює Т.Федюк. Об’єднує понад сто учасників. Протягом чотирьох років АУПівці тричі ставали лауреатами Національної премії ім. Т.Г.Шевченка. 19 квітня 2001 року Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки. За роки існування АУП до неї долучилися такі відомі українські письменники, Як В.Шкляр, О.Ульяненко, М. та С.Дяченки, М.Савка, М.Кіяновська та інші. На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що працюють у 17 регіональних організаціях України. |
- Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації, такі як: Ю.Андрухович, О.Ірванець, Ю.Іздрик, О.Забужко, М.Рябчук, Ю.Покальчук, К.Москалець, Н.Білоцерківська, В.Шкляр, Є.Кононенко, А.Курков, І.Малкович, Б.Жолдак, С.Жадан, О.Бараболіна та інші.
Юрій Андрухович, український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, вце-президент Асоціації українських письменників. 1985-го разом з В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почалв відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції.
Ю.Андрухович є автором романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця. Замість роману» (2007), збірок есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Моя Європа» (спільно з Анджеєм Стасюком) (2000), «Диявол ховається в сирі» (2006). Письменник є автором перекладів американської поезії бітників 6-70-х років «День смерті пані День», «Гамлета» В.Шекспіра, німецької, польської, російської поезії.
Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.
Ю.Андрухович – лауреат літературної премії Благовіст (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпциг, 2006).
Ігор Римарук – український поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002), президент Асоціації українських письменників.
Відданий прихильник модернізму, І.Римарук став автором кількох збірок поезій: «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2007), а також упорядкував антологію нової української поезії «Вісімдесятники» (1990).
Працював у пресі та видавництвах, багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».
Письменник був радником міністра культури з питань книговидання (2007).
Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила машина. Через кілька днів він помер.
Олександр Ірванець – поет, прозаїк, перекладач. Народився 24 січня 1961 року у Львові. Жив у м. Рівне. У 1988 році закінчив Московський літературний інститут. Автор 12 книжок, 5 з яких – поетичні збірки. Співпрацював з багатьма періодичними виданнями. Зараз має авторську рубрику в журналі «Україна». Один із засновників популярного товариства «Бу-Ба-Бу», до складу якого входили також Ю.Андрухович та В.Неборак.
О.Ірванець викладає в Острозькій академії. Живе в Ірпені.
Юрій Покальчук – письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників з 1976 року. З 1994 по 1998рр. – Голова іноземного відділення НСПУ. У 1997-2000 рр. – Президент Асоціації українських письменників. У СРСР був першим перекладачем аргентинського письменника-культуролога Хорхе Луїса Бохеса. Крім нього, перекладав Гемінгвея, Селинджера, Борхеса, Амаду, Маоіо Варгаса Льосу, Кіплінга, Рембо та багато інших, написав 15 художніх книг.
Автор книг Хто ти?», «І зараз, і завжди», «Кольорові мелодії», «Кава з Матагальпи», «Великий і малий», «Шабля і стріла», «Химера», «Ті, що на споді», «Двері в…», «Озерний вітер», «Інше небо», «Час прекрасний» та інші.
Серед найвідоміших книг Ю.Покальчука – «Таксі блюз», «Окружна дорога», «Заборонені ігри», «Запаморочливий запах джунглів».
Євгенія Кононенко – письменниця, перекладач, автор понад 10 виданих книжок. Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Лауреат премії ім. М.Зерова за переклад антології французького сонета (1993). Лауреат літературної премії «Гранослов» за збірку поезій. Автор новел, дитячих книг, повістей, романів і багатьох перекладачів. Окремі новели Є.Кононенко перекладено англійською. Французькою, фінською, хорватською, білоруською і російською мовами. Готується книжкове видання збірки новел Кононенко в Росії. За аналогією з Бальзаком, який все життя писав «Людську комедію», Є.Кононенко можна назвати деміургом «київської комедії». Але на відміну від французького класика, жанрові форми тут значно менше, а кошти компактніше.
Богдан Жолдак – український письменник, сценарист, драматург. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім.. Т.Шевченка (1972). Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо. Працює на кіностудії «Рось» при АТ «Компанія «Рось», викладає сценарну майстерність на кіно факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України та об’єднання «Кінопіс». Автор книг: «Спокуса», «Яловичина», «Як собака під танк», «Бог буває» та інші.
Юрій Винничук – український поет, прозаїк, режисер, журналіст. Андеграундний псевдонім – Чемодан. Живе і працює у Львові. Є автором повістей «Діви ночі» (1991), «Ласкаво просимо у Щуроград» (1992), «Ги-ги-и» (1992), роману «Мальва Ланда» (2000), поезій, оповідань, есеїв. Один із першопрохідців еротичного жанру в сучасній українській літературі. 1991 року Ю.Винничук видав збірку поезій «Відображення», упорядкував антологію української фантастичної прози «Огненний змій». Різнопланова діяльність Ю.Винничука стала своєрідним символом розквітлого пізньоімперського підпілля, що облаштовує та провокує феномени вільних часів, вітер свободи перехідних періодів.
Кость Москалець – поет, прозаїк, критик. Живе на Чернігівщині. Був одним із засновників естетико-філософської робітні «ДАК». Є автором поетичних збірок «Думи» (1989), «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстка» (1999). Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації авторської пісні. Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994) за прозовий твір «Досвід коронації». У поетичній творчості Москальця спостерігаємо синтез війонівської балади з ностальгією за повнотою буття. У прозі видається більш винахідливим і навіть майстерним. Автор «суперхіта» «Вона», відомого у виконанні рок-групи Плач Єремії».
Юрій Іздрик – прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює в Калуші. Є автором повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997) і «Подвійний Леон» (2000), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка, який не орнаментує, не риторствує, не ідеологізує, а за допомогою письма шукає зміст і не боїться боятись.
Оксана Забужко – поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. Кандидат філософських наук, одна з найвідоміших письменників сучасної України. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету ім. Т.Шевченка, 1987-го захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Співробітничає з Інститутом філософії НАН України ім. Г.С.Сковороди. Викладала україністику в американських університетах (1992-го в Пенн Стейт як запрошений письменник, 1994-го в Гарвардському й Пітсбурзькому університетах як Фулбрайтівський стипендіат), провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Рапогада», «Столичные новости» та ін.), вела літературі майстер-класи в Київському університеті ім. Т.Шевченка.
О.Забужко є автором поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Дівчатка» (1999) поем, повістей, книги есеїстики «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х» (1999). У її перекладі з англійської вийшли друком твори П.Сміта, Сільвії Плят.
Сере літературних нагород – премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культу от м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіг-Роволт (2001), Департаменту культури м. Грац (2000) та ін.
Художній світ творів Оксани Забужко
Письменниця та її доба. Дослідниця творчості О. Забужко Л. Ткач вважає, що письменниця «...належить до тих, хто думає по-українському й про українське, хто розмовляє по-українському й поза місцем роботи, а не лише зі службового обов’язку, хто не емігрував з України, хто всупереч усякому “здоровому глуздові” пов’язує з Україною своє майбутнє і вірить у те, що Україна залишиться батьківщиною їх дітей та онуків. У певному сенсі О. Забужко можна вважати речником покоління (хоч вона сама навряд чи свідомо взяла б на себе таку роль), а проте об’єктивно це так. Вона промовляє від того покоління української інтелігенції, що вже не зазнало природного рідномовного середовища. З погляду свого мовного досвіду О. Забужко визначає себе як «щасливо зацілілу жертву масового надлюдського експерименту».
Оксана Забужко. Фото. 2012
Творчість. Першу поетичну збірку «Весняні акварелі» О. Забужко підготувала до друку ще в 13 років. Передмову до книги написав М. Стельмах. Однак через політичні репресії щодо її батьків у 1970-х роках твори юної поетеси не опублікували.
О. Забужко — яскрава представниця покоління вісімдесятників. Збірка поезій «Травневий іній» побачила світ у 1985 р., згодом були «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба. Вибране» (2005). Поетеса розвиває ідею абсурдності людського існування: у тоталітарному й постколоніальному просторах важко залишатися вільною особистістю. Поезії «Голосом вісімдесятих», «Іронічний ноктюрн», «Спроба сонатного циклу», «Нічні метелики» — це створення О. Забужко поетичного портрета свого покоління.
У своїх ліричних творах поетеса заглиблюється та по-філософськи осмислює основи людського буття, розкриває різноманіття людських емоцій. Основні мотиви її лірики, у яких простежуються філософські домінанти: біблійні («Іще слова, вологі і сирі...», «Самогубне дерево», «Корабель дурнів», «Благословіння хлібів», «Коментар до дій св. Апостолів», «Дорогою до пекла», мотив гріховності («Базар на медового спаса»), абсурдності буття (цикл «Естетика пози», «Монолог Офелії»), смерті й страху («Самогубне дерево»), художнього часопростору («Два трансатлантичні сонети», «Од такої тоски...», «Крим. Ялта. Прощання з імперією», «Розмова»), ментальної пам’яті («Цей чоловік...», «Художник», «Од такої тоски...») тощо.
Авторка зосереджується на історичному минулому і майбутньому України, проблемі національної ідентичності сучасної людини, ролі поета і поезії в суспільстві, порушує феміністичні питання тощо.
В інтимній ліриці («Задзеркалля: пані Мержинська», «А все-таки я Вас любила...» та ін.) поетеса з тендерних позицій підходить до осмислення багатогранності образу жінки. Поняття жіночності вона розглядає в єдності з материнством і творчістю, розкриває чуттєвий і психологічний досвід жінки-поетеси в осмисленні кохання. Образ пристрасної, самовідданої, мудрої, гордої й розумної жінки в поезіях О. Забужко викликає в читача бурю емоцій, пробуджує почуття кохання.
У творчому доробку поетеси є вірші, присвячені Чорнобильській трагедії («Диптих 1986 року», «Прип’ять. Натюрморт»), питанню утвердження рідної мови («...А коли ти ще не нація», «Екскурсія на Соловки»).
О. Забужко — автор романів «Польові дослідження з українського сексу» (1996), «Музей покинутих секретів» (2009), науково-популярних книг і збірок есеїв «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1997), «Notre Dame d’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій» (2007) та ін.
Поезії О. Забужко покладено на музику. За мотивами збірки есеїв «Хроніки від Фортінбраса» знято хронікально-документальний фільм (реж. О. Чепелик, 2001). Твори О. Забужко перекладені понад 20 мовами світу.
«РЯДОК З АВТОБІОГРАФІЇ» — ПОСТМОДЕРНЕ ОСМИСЛЕННЯ ЄДНОСТІ ПОКОЛІНЬ, ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ НАРОДУ
Одним із провідних у творчості О. Забужко є мотив єдності зі своїм народом, гордості за нього, вболівання за долю нації, розкриття української ідентичності. Так, у вірші «Рядок з автобіографії», що увійшов до поетичної збірки «Диригент останньої свічки» (1990), поетеса пробуджує в читача-українця історичну пам’ять, возвеличує в узагальненому образі своїх предків моральні чесноти українців: патріотизм, вірність, честь, оспівує духовне багатство рідного народу.
Вірш «Рядок з автобіографії» — яскравий приклад постмодерної літератури. О. Забужко вдається до прийому інтертекстуальності. У творі наявні алюзії (натяки, перегуки) на відомі сюжети літератури попередніх епох (Т. Шевченко «Гайдамаки», Є. Маланюк «Уривок з поеми», А. Малишко «Приходять предки, добрі і нехитрі...», Л. Костенко «І засміялась провесінь...» та ін.). Алюзія як указівка на певний історично-культурний факт, зокрема обряд освячення зброї, про який йдеться у вірші, засвідчує славну давню традицію українського народу. Відомо, що у княжу добу зброю освячували на майдані перед храмом, а за часів козацької доби наші предки святили зброю у власних полкових храмах. Отже, авторські запозичення (перегуки) спостерігаються в «Рядку з автобіографії» на сюжетно-тематичному та образному рівнях.
У творі О. Забужко засвідчує гордість за своїх предків. У вірші «Рядок з автобіографії» мисткиня акцентує на важливості генетично успадкованої козацько-шляхетської культури, що, наче «нить основи / Крізь віки однієї сім’ї», залишає «від батька до сина / Честь у спадок — як білу кість!». Утрата родової пам’яті (шляхетського козацько-лицарського духу) авторка розцінює як зраду, поразку, бо це веде до колоніальної ганьби, національно-історичної катастрофи.
Емоційна напруга твору зростає від строфи до строфи, досягаючи свого апогею в рядках: «Мої предки були народом — / Тим народом, якого нема», що сприймаються як висновок про велич українського народу.
«ЧИТАЮЧИ ІСТОРІЮ» — ПОСТМОДЕРНА ПРОЕКЦІЯ ІСТОРІЇ ДАВНЬОГО РИМУ НА ІСТОРИЧНУ ДОЛЮ УКРАЇНИ
У вірші «Читаючи історію» яскраво увиразнюється постмодерне світовідчуття поетеси, яка в трактуванні минулого та сьогодення України використовує один із прийомів естетики постмодернізму — «іронії історії».
Філософський погляд авторки акумулюється на конкретній історичній події — зруйнуванні готами Риму — та проектується на українські реалії. Змальовується абсурдна ситуація привласнення історичного минулого, де вбачається певний натяк і на свавільне поводження в радянську добу з історичною спадщиною українського народу: «Ото дитина, далебі! / Таж він таке до рук отримав! / Що міг привласнити собі / Не тільки славу — ймення Рима!».
Мотив твору — викриття антигуманних виявів суспільного устрою в проекції на історію України.
Проблематика: возвеличення історії та державності, нехтування культурною спадщиною.
У творі наявні образи-символи, зокрема образ Колізею — античної пам’ятки історії та культури, символу сцени, на якій відбувалися історичні події. Так, авторка утверджує вічність історії, водночас вказуючи й на минущість життя «сильних світу сього»: «Бо над суворий льодостав / Віків, що й нам сяга по груди, / Рим — все ж стоїть, як і стояв, / А варвар — варваром і буде». Образ «молодого і хижого варвара» — образ ворога, некеруючої сили руйнації. Авторка змальовує його в іронічному тоні, щоб підкреслити мізерність його амбіцій, адже історію великого народу знищити неможливо. Своєю концепцією цей вірш перегукується з твором «Напис в руїні» Лесі Українки — поетичного кумира О. Забужко.
Непересічний талант поетеси О. Забужко, її вправне володіння художнім словом засвідчує, що мисткиня, активно використовуючи надбання поезії попередніх часів, звертається й до засобів і прийомів постмодерної естетики: вдається до алюзій, інтекстуальності, ремінісценцій, іронії, епатажу, гри зі словом і читачем, застосовує кінематографічні прийоми (фрагментарність, мозаїчність), поєднує жанр.
ГАЛИНА ПАГУТЯК
(Москалець Галина Василівна)
26 липня 1958
...У мене небагато читачів... оскільки читач — це не покупець і не споживач, а книга — не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга.
Галина Пагутяк
Галина Пагутяк «входить до числа найсамобутніших і найутаємниченіших мислителів новітньої літературної доби».
Ярослав Голобородько, літературознавець
Галина Пагутяк — письменниця нової літературної генерації, авторка сучасної української прози, лауреатка Шевченківської премії з літератури (2010). Критики називають прозу Галини Пагутяк містичною, фантастичною та химерною.
Галина Василівна Москалець (псевдонім Галина Пагутяк) народилася 26 липня 1958 р. в сім’ї вчителів у селі Залокоть Дрогобицького району на Львівщині. Історія їхнього родоводу пов’язана з прадавнім родом Басарабів, із якого походить і граф Дракула. Цей факт надає містичності образу письменниці. Згодом сім’я переїхала в село Уріж, що стало місцем дії багатьох творів Пагутяк.Закінчила філологічний факультет (українське відділення) Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка. Працювала у школі на Поліссі, Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї, а нині — у правозахисній організації.
Член Національної спілки письменників України.
Художній світ творів Галини Пагутяк
Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до «вигаданого світу», потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорсткому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття.
Василь Габор, літературознавець.
Письменниця та її доба. «Якщо письменник дуже комфортно почуває себе в суспільстві, значить, з ним щось негаразд. Він повинен бути альтернативою суспільству», — так пояснює Пагутяк призначення митця в сучасному світі.
Творчість. Дебютувала Галина Пагутяк у журналі «Дніпро» повістю «Діти», що, як зізнається сама авторка, була навіяна снами.
Першопочатки творчості Галини Пагутяк визначає В. Габар: «Вона ввійшла в літературу рано, двадцятирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи».
Нині у творчому доробку Пагутяк понад 20 книжок прози, серед яких «Діти» (1982), «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990), «Записки Білого Пташка» (1999), «Захід сонця в Урожі» (1993), «Перевал» (1994), «Основа» (1995), «Книга снів і пробуджень» (1995), «Кур’єр Кривбасу» (1996), «Дукля» (1994), «Смітник Господа нашого» (1996), «Радісна пустеля» (1997), «Біограф Леонтовича» (2001), «Слуга з Добромиля» (2006), «Зачаровані музиканти» (2010), «Сни Юлії і Германа» (2011), есеї та поезії.
Для повістей та оповідань Пагутяк періоду 1980-х років характерний реалістичний або ж фантастичний стиль, натомість твори 1990-х вирізняються стилістичною неоднозначністю. Художній світ творів Галини Пагутяк специфічний: поєднання реального й ірреального, дійсного й умовного («Записки Білого Пташка», «Смітник Господа нашого»), елементи казкового й лірико-романтичного («Лялечка і Мацько», «Бесіди з Перевізником»), психологічного й фантастичного («Господар», «Гірчичне зерно»). Вона концентрує увагу на персонажах, їхніх стосунках у Просторі. Романи та повісті засвідчують своєрідне використання сюрреалістичних тенденцій, традицій класичного й «нового» роману, карнавального хаосу, постмодерної гри («Смітник Господа нашого»), символомислення та біблійних ремінісценцій («Радісна пустеля»); художніх прийомів сну (як форми неусвідомлюваної психіки), фрагментарного «потоку свідомості», специфічного хронотопу (тривимірного часу і двовимірного простору), мозаїчної композиції, принципу кіномонтажу тощо. У її творах порушено проблеми пошуку і сенсу буття, самопізнання людини, самотності особистості, що засвідчує їх екзистенціалістський характер.
Отже, виразними ознаками творчості письменниці є високий рівень суб’єктивності художнього мислення, підтекст, образи-символи, інтертекстуальність, екзистенційно-філософські та релігійно-містичні мотиви.
Проза Галини Пагутяк перекладена англійською, німецькою, словацькою, хорватською, російською мовами. Її твори удостоєні багатьох літературних премій, зокрема й Шевченківської (2010).
Ви вже знаєте характерні риси постмодерної художньої літератури. Визначити їх в оповіданні Галини Пагутяк «Потрапити в сад» вам допоможе прийом «повільного читання». На думку літературознавця В. Марко, його сутність «полягає в докладному мовно-стильовому розгляді подробиць обраного епізоду, що відкриває змістові аспекти художнього тексту».
Сподіваємося, що ви прочитаєте оповідання «Потрапити в сад», використовуючи цей прийом. Перш за все зверніть увагу на заголовок, що викликає ряд алюзій — «Сад божественних пісень» Г. Сковороди, «Сад Гетсиманський» І. Багряного, райські сади тощо. То ж про який сад йдеться у творі Галини Пагутяк? Відповідь — у першому абзаці оповідання й водночас виникає нове запитання: «Чому двері в сад вічно зачинені?». У другому абзаці ви з’ясуєте, хто ж хоче потрапити до саду та з якою метою. Четвертий абзац — це внутрішній діалог Грицька із сестрою. Про що він? Про багатство душі головного героя.
Спробуйте так само прочитати й наступні абзаци оповідання «Потрапити в сад». Такий прийом допоможе вам насолодитися естетикою постмодерного твору.
На прикладі цього твору ви також можете прослідкувати за виявленням такої стилістичної ознаки постмодерної літератури, як зображення ситуації межовості. Герої твору доведені до межі бідності, їм немає чого втрачати, а тому вони бачать істинну сутність людей і світу, що їх оточує. Вони не втрачають здатності мріяти про красиве, створюють у своїй уяві образ ідеального світу. Саме таким є образ саду з червоними яблуками, що росте на території вокзалу і до якого мріє потрапити головний герой. Вдумливо («повільно») прочитайте оповідання «Потрапити в сад» і подумайте, які його стилістичні ознаки дозволяють назвати цей твір постмодерним.
ОПОВІДАННЯ «ПОТРАПИТИ В САД» — ПОШУК СПАСІННЯ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ В ЖОРСТОКОМУ СВІТІ
Сюжет і композиція. Оповідання «Потрапити в сад» (1989) не має чітко вираженого сюжету, що є характерною ознакою постмодерної літератури. Сюжет твору не насичений зовнішніми подіями, вирізняється лаконічністю письма. Перед читачем постає короткий опис яблуневого саду, що росте на території вокзалу за високою мурованою стіною й вічно зачиненими дверима: «З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблучками. Тільки горобцям було вільно перелітати через огорожу». Головний герой — Грицько — людина без родини, без житла, хвора на невиліковну хворобу (епілепсію) мріє потрапити в цей сад. В один із днів Грицько провідує важко хворого товариша Микольцьо, у якого заночував. Його друг, розуміючи, що скоро помре, хоче залишити Грицькові свій спадок — хату та вірного собаку. Це — кульмінація твору. Однак ця пропозиція викликає в головного героя іронічну реакцію: «А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні сказали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?». Фінал твору — відкритий: Грицько, слухаючи завивання нічної бурі, бідкається, аби вітер не поламав гілля в саду та не пошкодив хату.
В оповіданні немає розлогих описів, їх компенсують влучні яскраві деталі. Духовний світ головного героя розкривається і через внутрішні монологи та діалоги, авторську присутність у тексті. Композиційною особливістю твору є його своєрідне обрамлення — образ саду на початку оповідання та наприкінці.
Ідейно-тематичний зміст. У творі піднімаються важливі питання сучасності. Письменниця презентує постмодерне осмислення сутності життя, прагне відобразити кризовий стан світу на межі століть.
Тема оповідання «Потрапити в сад» — самотність, безпритульність особистості в суспільстві, байдужому до долі людини.
Основна ідея — розкриття душевного багатства героя, його гідності й самоповаги, доброти й щирості у ставленні до людей та світу.
Проблематика — утвердження гуманістичних ідеалів, моральних чеснот.
Художні образи. Головний герой — Грицько — рано залишився сиротою. Він не надбав ні домівки, ні родини. Письменниця зображує його як «мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких споднях». На прожиття заробляє, граючи по електричках на гармошці. Цьому нехитрому мистецтву його навчив батько, який повернувся з війни калікою. Напади хвороби Грицько переживає в лікарні, а взимку інколи залишається в сестри. На гармошці він вміє виконувати лише три пісні, але цього достатньо, щоб отримувати копійки від випадкових слухачів. Засуджуваний суспільством за жебрацтво, Грицько не лише відкидає ці звинувачення, але й позиціонує себе як людину, яка живе чесно і гідно. Він убачає у своєму способі життя вияв свободи вибору й навіть проводить аналогії між собою і видатним філософом: «Григорій Сковорода теж поблукав по світі, а чим моя гармошка за його філософію гірша? Тішуся з того, що були на землі такі люди, як Григорій Савич. Не кожному тісно межи стінами, ой не кожному...».
Головний герой відчуває себе незалежною людиною, тому ображається на тих, хто вважає його жебраком: «Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках».
Попри всі життєві негаразди Грицько залишився доброю людиною. Він заспокоює сестру (вона плакала); висловлює співчуття всім, кому важко, як і йому; прагне бути між людьми («Треба, щоб люди мене виділи і щоб я їх видів»); приберігає для бродячих собак і котів їжу; звертає увагу на те, що товариш Стьопа змерз, турбується про його матір, бо вона залишилася взимку без дров. Довідавшись про важку хворобу свого товариша Микольця, він вирішує залишитися ночувати у друга задля його підтримки.
Грицько — особистість із тонкою душевною сутністю, тому, навіть не маючи матеріального достатку, він здатний поділитися останнім, допомогти людині у скруті, поспівчувати.
Уособленням щастя в його власному розумінні є сад: «Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати і питати: “У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?”». Для Грицька потрапити в сад — значить потрапити до раю. Цей зовні «мізерний чоловічок» усупереч «усім і вся» сягнув духовних і душевних висот, на що здатний не кожен. Письменниця змушує по-новому подивитися на знедолених людей, відторгнутих суспільством. Вона ніби пунктирно, мимохідь торкається життєвих перипетій Грицька, але перед читачем постає трагічна доля дитини війни: батько — каліка, рання смерть матері, пияцтво і смерть батька, тяжка хвороба — усе це створює образ, який викликає співчуття. Авторка стверджує думку, що сучасне суспільство мислить стереотипами, судить про людину за соціальним статусом, а не за її вчинками.
Отже, головний герой із повагою ставиться до людей, сам має почуття власної гідності; уміє прощати, вибачливо сприймати людські слабкості, здатний відчувати інших людей, прагне допомогти їм, не завдавати клопотів; він щедрий; любить життя в усіх його проявах; помічає красу навколишнього світу. Такі риси характеру образу Грицька надають йому гармонійної цілісності.
Образ Микольця. Хворий на серце старий Микольцьо мешкає в маленькій хаті з одним вікном і живе тим, що лагодить людям черевики. Розуміючи, що скоро помре, він хоче залишити Грицькові свою хату та вірного собаку — єдиний свій спадок. Стосунки між друзями надзвичайно щирі, дивують своєю безпосередністю й відкритістю. Коли Грицько грає на гармошці або читає «Кобзаря», Микольці одразу світлішає на душі.
Герої твору — емоційно вразливі особистості, які гостро відчувають несправедливість, чужий біль, уміють співчувати та глибоко розуміють, що таке самотність, тому вміють дружити й віддавати свою любов ближнім. Саме в цьому вони вбачають сенс свого існування. Отже, персонажі оповідання є уособленням справжніх моральних чеснот. Категорія милосердя поєднується в творі з прагненням персонажів до естетичного: попри бідність Грицько слідкує за чистотою власного одягу, Микольцьо фарбує єдине вікно та двері білою фарбою, намагається підтримувати чистоту в кімнаті. Обидва чоловіки не втратили здатність мріяти про краще, щасливіше життя, прагнути до ідеалу, який авторка осмислює через міфологему саду.
Отже, прагнення духовного розвитку, здатність людини до милосердя, співчуття є головними рисами характеру героїв оповідання «Потрапити в сад».
Сподіваюся, що прийом «повільного» читання оповідання «Потрапити в сад» допоміг вам виявити ознаки постмодернізму в цьому творі. Отже, акцентуємо на основних. Для цього оповідання характерна інтертекстуальність як наявність культурних посилань, алюзій. Не приймаючи жорстокості, абсурдності сучасного світу, авторка творить свій особливий ідеальний художній простір, у якому людина повинна жити гармонійним, природним життям, бути вільною від суспільних обмежень. Таку ідеальну дійсність Галина Пагутяк осмислює через міфологему «сад», що поєднує в собі традиційні біблійні значення з авторськими трактуваннями. Ця міфологема сприяє увиразненню авторської концепції людини та дійсності, спрямовує читача до роздумів про сенс людського життя, необхідність духовного удосконалення, етичного та естетичного розвитку.
«Потрапити в сад» має глибокий підтекст. Для головного героя потрапити в сад — значить потрапити до раю. Сад із червоними яблуками одразу викликає асоціацію з райським, що має подвійне символічне значення: місце, де панує щастя і гармонія, та гріхопадіння людини. Чим же приваблює чоловіка сад? Однозначно, що не яблуками червоними. «[Він] увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати і питати: “У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?”». Так може відчувати й думати лише духовно багата людина. Сад потрібен Грицьку як місце сповіді, надія на розраду.
Твір має екзистенційне забарвлення, адже його герої перебувають на «межі» існування (бідні, самотні), але при цьому виявляють свою справжню гуманістичну сутність.
Оповідання вирізняється особливою організацією сюжету. Події розгортаються у взаємоперехресних площинах минулого, сучасного, майбутнього, осмислюються й «відбуваються» через спогади, дії та мрії героїв. Авторка майстерно використовує прийом ретроспекції та відкритого фіналу.
Отже, висока художня майстерність, оригінальний індивідуальний стиль, гуманістична спрямованість творів на тлі жорстокості сучасного світу дозволяють говорити про Галину Пагутяк як про одну з найяскравіших письменниць сучасності.
Художній світ творів Юрія Андруховича
Письменник і його доба. «...Наприкінці 80-х у цьому світі відчувся голод на щось таке, як “Бу-Ба-Бу”... Наша ідея витала в повітрі. Після Бу-Ба-Бу в українській поезії стало можливим писати все... Ми зруйнували дуже багато шаблонів... Ми писали, не думаючи про те, що це “не можна”, і воно ставало: “можна”» — так характеризує тогочасну літературну добу однодумець Ю. Андруховича — поет, письменник О. Ірванець.
Юрій Андрухович. Фото. 2011
Творчість. Ю. Андрухович є одним із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку критики називають «станіславським феноменом». За вагомістю внеску в розвиток постмодернізму його твори критики порівнюють із роботами італійського письменника Умберто Еко та відносять до стилю неоцинізму. Ю. Андрухович — автор поетичних, прозових творів, есеїстики, музично-поетичних проектів, сценарію для вистави «Нелегал Орфейський» за мотивами свого роману «Перверзія». Він активно займається перекладацькою діяльністю (англійська, німецька, американська, польська, російська поезії).
Творчий доробок митця видано багатьма мовами світу: польською, англійською, угорською, словацькою, чеською, італійською, німецькою, фінською, російською, сербською.
Твори поета й прозаїка Ю. Андруховича привнесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, у них постає новий образ вільної творчої особистості.
Поезія. Поетичний дебют Ю. Андруховича відбувся в першій половині 1980-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985). У його поетичному доробку є поетичні збірки «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для мертвого півня» (2004), «Листи в Україну» (2013) та ін. Сучасний поет В. Неборак стверджує, що «Андрухович — залюблений у минуле поет! / Андрухович — поет-колекціонер естетизованого минулого».
Ознаки поезії Ю. Андруховича: карнавальність, урбаністичність, іронічність, демократичність, антуражність. У віршах постає світ-карнавал, світ-цирк, який населяють герої з масками на обличчях. Невипадково чільне місце в його поезії займає тема середньовіччя з блазнюванням, карнавальністю (цикл «Цирк Ваґабундо»).
Минуле й теперішнє в поезії Андруховича тісно переплітаються, утворюючи своєрідний колаж з алюзій, асоціацій, метафор, цитат із творів інших письменників, алегорій.
Прикметними ознаками поетичного стилю Ю. Андруховича є поєднання патетики з іронією, заміна ліричного героя щораз новою маскою, а також оптимізм, віра в перемогу добра над злом, світла над темрявою.
Проза. Перший роман Ю. Андруховича «Рекреації» (1992), як й інші його прозові твори («Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007)), принесли письменникові справжнє визнання. Андрухович-прозаїк веде своїх героїв складним шляхом самопізнання й перевтілення. Ознаки постмодернізму в його прозі: ускладненість конфлікту, часу і простору, алюзії, ремінісценції, елементи іронії, самоіронії, фрагментарність, колажність композиції, схильність до гри з текстом і з читачем, еротизм, відображення магічного і надзвичайного.
Проза Ю. Андруховича засвідчує шукання автором адекватних для відтворення нового типу реальності художніх засобів, нових ідей, нової манери письма.
Есеїстика. Есеїстика Ю. Андруховича створювалася внаслідок його подорожей до інших країн і поступово склалася в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного розвитку. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком він видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (2000, 2001, 2003), у якій автор демонструє спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця». У ті ж роки вийшла книга есеїв «Тринадцять ритуалів на місцевості» (2000).
Тематика збірки есеїв Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі» (1999-2005): сутність патріотизму, проблеми української ментальності, національної ідентичності, роль митця в суспільному житті, питання культурної та історичної спадщини України, місце української культури серед західноєвропейських та світових культур. Цим творам притаманні емоційність, ліричність, парадоксальність.
ВІРШ «АСТРОЛОГ» — ЗОБРАЖЕННЯ НЕОРДИНАРНОЇ ОСОБИСТОСТІ В НАВКОЛИШНЬОМУ СВІТІ
Мотив твору — пошук людиною свого призначення, прагнення самореалізації. Ця тема є однією з основних у поетичній творчості Ю. Андруховича. Ліричний герой показаний як людина творча, однак для людей він — дивак. За все своє життя він не надбав ніяких статків. Навіть добровільно відмовляється від елементарних побутових вигод, живе на горищі, хоча «там зимно, там вітер свище». Його передбачення нікому не потрібні, оскільки вони не збуваються. Однак ліричний герой твору залишається непохитним у своєму прагненні передбачити майбутнє. Його манить до себе «окраєць нічного неба». Так минають роки, проте астролог залишається вірним собі. Він наділений поетичним даром, здатністю бачити й відчувати навколишню красу. Звичайно ж інколи його охоплює зневіра: «І взявши голову в руки, / Він крикне собі з розпуки: “Чого я марную роки?!”».
Цей вірш має відкритий фінал (ознака постмодерну). Однак вдумливий читач дійде висновку, що ліричний герой повернеться на горище, оскільки навіть у хвилину зневіри називає своє заняття «святою морокою».
«ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ» — СУЧАСНЕ РОЗКРИТТЯ ТЕМИ ПРО ПРИЗНАЧЕННЯ ПОЕТА І РОЛІ ПОЕЗІЇ
Цей твір — ключ до розуміння творчого кредо митця. Провідний мотив поезії — возвеличення свободи творчості. У давнину, а саме за часів Г. Сковороди, спудеями називали молодих людей, які вивчали різні науки. На канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. Вони були високоосвіченими, талановитими, творчими. Саме таким є ліричний герой — «мандрівний спудей», який, мандруючи, досліджує життя, поспішає туди, «де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій...». Своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій». Мандрівка для спудея — не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї творчості: «З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті рими — вчителям наперекір». Поет ніби стверджує думку: справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя.
До творчого виявлення своєї особистості ліричний герой ставиться по-доброму й іронічно. Свої неслухняні римовані рядки називає «маленькими чортенятами», які допомагають йому. Незвичним використанням епітета «на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв творчого натхнення — у вільному леті думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..». Вірші повинні зворушувати серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.
Комментариев нет:
Отправить комментарий