Тема 1. І.Багряний, Є.Маланюк, О.Довженко, О. Гончар

Іван Багряний. 

"Тигролови"

 

Уявіть ситуацію: в кінці 1980-х років до СРСР приїжджають німецькі студенти. Вони знайомляться з українськими однолітками і в розмові згадують про Івана Багряного — письменника, що написав популярний у ФРН роман «Звіролови». А у відповідь отримують лише здивовані обличчя.

Івана Багряного українці почали вільно читати лише з 1991-го, через 28 років після його смерті. Пригодницький роман «Тигролови» потрапив до шкільної програми з української літератури. Але про письменника, що створив найпотужніші тексти про радянські трудові табори, співпрацював з ОУН і випускав українську газету в Німеччині,  досі говорять мало.

Занотуйте найважливіші та найцікавіші факти про Івана Багряного. 

1. Справжнє ім’я письменника — Лозов'ягін (або ж Лозов'яга) Іван Павлович. Народився він 2 жовтня 1906 року біля Охтирки Сумської області. Крім псевдоніму «Багряний», використовував й  інші — «Іван Полярний» та «Сорок сорок».

2. Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа».  До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».

3. Був учасником літературних об’єднань «Плуг» і МАРС.

4. У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір).

5. Втік з заслання і два роки жив в Зеленому Клину — заселеній українцями території на Далекому Сході.

6. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. 

7. Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.

8. У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА.

9. Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.

10. У 1950-му році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і використання тортур слідчими НКВС щодо в'язнів, а також згадує життя в трудових таборах.

11. Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух).

12. Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».

13. Був одним із небагатьох дослідників феномену «Зеленого Клину». Поселенням українців на Далекому Сході Багряний присвятив статтю «Україна на березі Тихого океану».

14. Писав дитячі твори. Наприклад, віршовані «Казку про лелек і Павлика-мандрівника» і «Телефон».

15. Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».

Аналіз твору "Тигролови". Занотуйте в зошитах.

Рід літератури «Тигролови»: епос. Жанр «Тигролови»: пригодницький роман. Тема «Тигролови»: зображення трагічної долі людини-особистості в тоталітарному суспільстві. Ідея «Тигролови»: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен має залишатися Лю­диною. Герої «Тигролови»: Григорій Многогрішний; родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сірко та Сірчиха; майор НКВС Медвин. Композиційно-стильові особливості «Тигролови»: композиція роману зумовлена особливостями жанру: твір складається з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючі назви: «Дракон», «Світ на колесах», «Навзаводи із смертю», «Заколот і капітуля­ція», «Бог кохання», «Весела робінзонада», «Не ходи босий» та інші. Позасюжетні елементи — пейзажі, портрети, сценічні моменти — завжди роман­тично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліня, описи краєвидів на Зміїній та Голубій падях. Інтер’єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екс­курси, що їх вкладено в уста різних персонажів. Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запрограмованою ідеєю тво­ру. Поїзд-дракон, якого веде паровоз-голова «Йосиф Сталін» і підпихає де­мон «Фелікс Дзержинський», який має черево, «натоптане вщерть» тисячни­ми жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює загрозу знищення, яка стала реальною для громадян великої радянської імперії. Та ось зринає над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами україн­ська розлога пісня. Вона «здіймається на крила», «шугає і б’є крильми над спиною дракона», «мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує», і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то — голос невпокореної волі, свід­чення нездоланності українського духу. Сюжет розгортається з інтригуючої зав’язки: на останній станції виявляється, що втік найнебезпечніший в’язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Подальший розвиток дії складається з ряду небезпеч­них для Григорія ситуацій, кожна з яких — провісник головного кульміна­ційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю й виснажили сили втікача. Чи витримає? А ось його накрила разом з важкою ведмежою тушею чорна ніч непритомності. Чи не назовсім? Далі Григорій зі своїм на­званим братом Грицьком кидає виклик долі — їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога — НКВД. Григорія помічають і пе­реслідують, але й тут щаслива доля рятує його. Найбільшої сили конфлікт досягає при майже неймовірній зустрічі Многогрішного і Медвина в тайго­вому безлюдді. Григорій розправляється з катом: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!» Завершується роман повним тріумфом благородних ідеа­лів. Щаслива розв’язка теж відбувається на межі неможливого — закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості й сміливості переходить кор­дон і опиняється в безпечному місці. Проблематика «Тигролови»: виживання людини в умовах жорстокого терору; боротьби добра і зла; справедливості й кари; морального вибору; волі до життя і цілеспрямованості; відносин людини і природи; родинних взаємин і кохання; вічності давніх традицій предків. Примітки: Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигро­лови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, жи­вучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих тва­рин. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представ­ників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. Через мотиви втечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вільнолюбним диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (предок Григорія — гетьман Дем’ян Многогрішний) всту­пає у боротьбу і вбиває новітнього тигролова, уособлення радянської імпер­ської системи майора Медвина.Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/b/bagryanij-ivan/3310-detalnij-analiz-tigrolovi-bagryanij Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

епосДжерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/b/bagryanij-ivan/3310-detalnij-analiz-tigrolovi-bagryanij Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Літературний рід:  епос

Жанр твору:  пригодницький роман

Зауважте! Пригодницький роман — це роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їх несподіваним поворотом, значною динамікою розгортання. Для нього характерні такі мотиви, як: утечі та переслідування, сміливі припущення та розгадування;  атмосфера таємничості й загадковості;  винятковість та непересічність особистості головного персонажа; чітке розмежування персонажів на позитивних і негативних; романтичне кохання; щасливий фінал.

Тематика роману “Тигролови”: вплив сталінського терору на долю окремої особистості та українського народу загалом; змалювання побуту і традицій українських переселенців Далекого Сходу; романтичне кохання Григорія Многогрішного й Наталки Сірківни.

Головна ідея роману “Тигролови”: утвердження перемоги добра над злом, свободи та гідності людини як найвищих цінностей, моральних чеснот як запоруки повноцінного життя. Автор переконує, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися Людиною.

Історія написання роману “Тигролови”:

Роман ґрунтується на особистих враженнях автора. Іван Багряний, який зазнав переслідувань із боку радянської влади, перебував на Далекому Сході понад п’ять років: спочатку — як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати в Україні, а потім — як каторжанин «БАМЛАГу» (табору Байкало-Амурської магістралі – залізниці, будованої силами ув’язнених). Митець об’їздив ці землі, займався мисливством у тайзі, отримав безліч вражень, які потребували творчого втілення.

Перебуваючи на окупованій німцями території, Іван Багряний подався на Західну Україну, щоб воювати в лавах Української Повстанської Армії. Налагоджуючи відповідні зв’язки, він восени 1943 року деякий час жив у курортному містечку Моршин (неподалік від Львова), де поправляв підірване в сталінських тюрмах здоров’я, лікувався від туберкульозу.

Одного разу Багряному повідомили, що його розшукують гестапівці, які почали справжнє полювання на активістів українського національного руху. Місцеві патріоти сховали його в конспіративній оунівській квартирі. Саме тут він усього за 14 днів написав роман, побудований на далекосхідних враженнях.

Твір І. Багряного вперше побачив світ у 1944 р., його було надруковано в часописі «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Авторську назву («Тигролови») без дозволу автора змінив редактор журналу. Після війни, в 1947 р., роман вийшов окремою книгою.

Час дії роману “Тигролови”:  30-ті роки XX cт.

Композиція роману “Тигролови”: Твір складається з двох частин, дванадцяти розділів, які поділяються на підрозділи. Кожен із розділів та підрозділів має свою назву.

Характеристика персонажів роману “Тигролови”

Основні персонажі: Григорій Многогрішний, родина Сірків (Денис Сірко, Сірчиха, їхні діти Гриць та Наталка), майор НКВС Медвин.

Григорій Многогрішний:

«Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор» (з телеграми про розшук Многогрішного).

У творі немає детальної характеристики зовнішності головного героя. Що ж до його характеру, то це надзвичайно вольова, рішуча, сильна та незламна особистість із величезною жагою до життя, до боротьби за свої ідеали. Ці його риси проявляються протягом усього твору: він не зламався на допитах у радянських катівнях, вистрибнув із потяга, хоча шанс вижити був один зі ста, витримав усі надзвичайні випробування в тайзі.
Кредо героя — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» Григорій здатний до дуже глибоких почуттів та переживань. Так, надзвичайно зворушливими постають його почуття до родини Сірків, яка його прихистила, ніжна любов до Наталки: він бореться зі своїм почуттям до дівчини, оскільки знає, що може занапастити її, бо є втікачем, якого будь-якої хвилини можуть спіймати.
Крім того, Григорій — справжній патріот України, готовий пожертвувати заради батьківщини власним життям. Григорій є правнуком гетьмана Дем’яна Многогрішного: у такий спосіб автор підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців (Дем’ян  Многогрішний — гетьман Лівобережної України (1668-1672), якого російська влада спочатку хотіла стратити, а потім заслала в Сибір).

Родина Сірків 

Родина українців, що переселилися на Далекий Схід. Вони пам’ятають історію свого роду, шанують Бога та українські народні традиції, дотримуються звичаїв, за якими жили їхні діди-прадіди. Загалом усі члени цієї родини є втіленням найкращих душевних рис: доброти, щирості, чуйності тощо.

Денис Сірко

Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі; Не дід, а вусатий дідуган, дебелий, високий, червоновидий, волохаті груди випинаються з білої пазухи. На ногах ічаги, на голові пропотілий кашкет, ватяні штани на нім, дарма що така спека, при боці мисливський ніж, а коло сідла в переднього коня приторочена гвинтівка.

Старий Сірко відповідально ставився до праці, був небагатослівний, досить стриманий у почуттях. Він — люблячий та дбайливий батько, який робив усе, щоб зберегти добробут та щастя своєї сім’ї. Денис Сірко — мудра, шляхетна та чуйна людина, завжди готова прийти на допомогу, дати гарну пораду, він розуміє близьких людей із півслова.

Сірчиха

…їй понад п’ятдесят років, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. І голос у неї такий, як у дочки, тільки не такий гострий, якийсь тепліший, ближчий.

Це ідеалізований образ доброї, ніжної, турботливої матері-берегині. Її любов до дітей є надзвичайною. І до Григорія вона поставилася як до рідної дитини, турбувалася про нього та підтримувала в усьому.

Гриць

Високий, як батько, дебелий красень. Молодий — років 25. На ньому військовий, старенький френч. На ногах ічаги, на голові набакир кепка, а з-під неї буйний чуб кучерявиться. При боці — ніж, а за плечем новенький дробовик.

Молодий Сірко — вправний мисливець, дуже сміливий, рішучий і водночас спокійний та врівноважений. Він – гідний син своїх батьків, до яких ставився з великою повагою. Оскільки Сірки жили у відлюдному місці, Грицеві дуже бракувало спілкування. Тому він із величезним задоволенням ділився з Многогрішним усім, що знав про таємниці тайги, різні мисливські премудрості. Він став для тезки справжнім побратимом.

Наталка

хороша і бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця;

Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна;

Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною.

Наталка Сірківна – красуня, яка зросла в умовах дикої природи, що наклало значний відбиток на її характер. Вона надзвичайно смілива, не боїться жодних труднощів, бере участь у полюванні на тигрів нарівні з чоловіками. Наталка дуже наполеглива, коли хоче чогось досягти: «Як що заволоділо її серцем, то вже край».
Вона видається гордою та неприступною, суворою та гонористою:

«Дивна вона, ця дівчина… Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна, … така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина — звіроловка, переможниця страхіть усяких! Як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити» (Григорій про Наталку).

Проте за цією неприступністю ховається дуже тонка, палка душа, просто Наталка дуже стримана у вияві своїх почуттів. Вона закохалася в Григорія, проте дуже довгий час приховувала свої почуття до нього. Її кохання до хлопця виявилося настільки сильним, що вона наважилася покинути батьків та ризикнути власним життя заради коханого.

Медвин 

Майор НКВС, ворог Григорія Многогрішного.

...Чорнобривий, з м’ясистим носом, віком понад тридцять літ… смокче бордо і читає-смокче “Правду”, студіює промову вождя…  Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї пролетарської держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівнянним почуттям вищості… Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці.

Майор Медвин — жахливе породження радянської тоталітарної системи, яка створила не тюрми, а справжні катівні. Медвин постає як справжнє втілення всього злого та ницого в людині, це вкрай жорстока людина, справжній садист, що втішається, принижуючи інших. Але за вдаваною самовпевненістю Медвина ховаються моральна слабкість, боягузтво.
Думка, що Григорій — український націоналіст, якого він катував, — утік та перебуває на свободі, викликає в нього паніку; спогади про людей, яких він катував, отруюють його життя, позбавляють спокою: «Він пригадує ті задушливі безсонні ночі, що тільки йому одному відомі. І маячіння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, — і маячіння… Він боявся, нарешті, сам спати — і одружився. А одружившись, утікав геть на люди, боявся ночувати вдома…».
Коли Григорій в кульмінаційній сцені роману знаходить свого ката, той утрачає обличчя: «А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, — стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза».
У романі також діє ціла низка другорядних персонажів: Морози (родина, яка дружила з Сірками), тунгуз Пятро Дядоров, його дружина Фійона та багато інших.

Євген Маланюк. "Уривок з поеми" 

 

 

імператор залізних строф

 український Одіссей

 поет-воїн

 «пражанин»

Народився 20 січня 1897р. в м. Архангороді на Херсонщині. 

Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії. 

1914 р. — вступив до Петроградського політехнічного інституту, але не закінчив, бо був мобілізований до Армії УНР. 

1920 р. — з’являється друком перший вірш. 

Після поразки УНР назавжди покидає Україну 

Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості 

Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина». 

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. 

Стає лідером «Празької поетичної школи». 

1925 р. — видає першу збірку «Стилет і стилос» 

В очікуванні арешту, залишивши дружину й сина, переїздить до Німеччини, а потім до США (входив до об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово») 

Помер 16 лютого 1968р. по дорозі в театр. 

Творчість 

Історіософічність творчості 

- спроба вмотивувати, пояснити логіку історичних подій, осмислення їх сенсу для України. 

- чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, сторення ефекту „непісенності», строгості, суворості. 

- Наскрізна ідея української державності 

Належав до умовної «Вісниківської квадриги» — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, бо друкувались у часописі «Вісник» (квадрига — четвірка коней). 

Збірки: - 1925р. перша збірка «Стилет і стилос» - 1926р. «Гербарій» - 1930р. «Земля і залізо» - 1934р. «Земна Мадонна» - 1939р. «Перстень Полікрата» - 1943р. «Вибрані поезії» - 1951р. «Влада» - 1953р. поема «П’ята симфнія» - 1954р. «Поезії» - 1959р. «Остання весна» - 1962, 1966рр. «Книга спостережень» у 2-х томах — збірка есеїв - 1964р. «Серпень» - 1972р. посмертна збірка – «Перстень і посох» 

 "Уривок з поеми". Аналіз. 

Занотуйте в зошитах.

Рід літератури: громадянська лірика.

 Жанр «Уривок з поеми»: вірш.

 Мотиви «Уривок з поеми»: спогад поета про запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю, возвели­чення історичної пам’яті українського народу, розкриття найкращих рис вдачі козаків-українців; заклик до пробудження в українців почуття національної свідомості, психології переможця, віра в силу й безсмертя рідного народу. 

Художні особливості «Уривок з поеми»: 

епітети: «залізна голова», «п’яний сміх», «запорозька кров»; метафори: «народ мій жбурне»; «рокоче запорозька кров»; 

порівняння: «херсонські пре­рії— мов Січ»; алюзії: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти», «Вставайте! Кайдани порвіте!»; 

інверсія:  народ мій. 

Примітки: «Уривок з поеми» слугує яскравим прикладом «козацької лірики». 

Перед чи­тачем з’являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Гонти, а також образи січовика, отамана, Січі. 

Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі із XX ст., апелюючи до народної пам’яті, що закарбувала на своїх сторінках славні звитяги та перемоги українських коза­ків. Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишню доблесть прадідів, що «уміли кинуть п’яний сміх / В скривавлене обличчя — муці», у жилах котрих «рокоче запорозька кров». Навіть тоді, ко­ли «держава рухнула», у козаків не опустились руки: «Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти!» 

Про свою причетність до «тієї породи» козаків, які могли однією рукою тримати рало, а другою — шаблю, стверджує Є. Маланюк устами ліричного героя поезії «УРИВОК З ПОЕМИ». Він належить до тих, що «уміли кинуть п’яний сміх в скривавлене обличчя — муці», «хто в дикий ви­хор гопака втіляв життя назустріч степу...». Недарма епіграфом до своєї поезії Є. Маланюк вибрав рядок з вірша бельгійського поета Еміля Верхарна: «Я син цієї раси...» 

Поет використовує історичні події для розкриття найкращих рис вдачі козаків-українців — волелюбність, військову міць, відчайдушність, нескореність у бою. 

Поглиблюючи традиції своїх попередників (Т. Шевченка, І. Франка), один з «найвизначніших поетів нашої доби» Є. Маланюк намагався зрушити національну свідомість українців, нагадавши їм бойову славу предків, критично оцінивши минуле й сучасне. 

Ліричний герой, звертаючись до московського ворога, упевнений, що його народ 

Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний!

Олександр Довженко

 

«Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка.»  Чарлі Чаплін 

Народився 10 вересня 1894р. в с. В’юнище на Чернігівщині у родині неписьменних селян.

У 1917р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. У 1919р. засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували. У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодом виключений. У 1921р. направили за кордон на дипломатичну службу (Варшава, Париж, Лондон). 

У 1922-1923рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині. По поверненні в Україну, влітку 1923 року, оселяється у Харкові. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ. 

У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». 

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». 

«Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі. 

На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия». У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив. До останніх днів живе в Москві, працює на «Мосфільмі». 25 листопада 1956р. помер у Москві. 

Твори: оповідання «Воля до життя» кіноповість «Зачарована Десна» кіноповість «Земля» (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм) оповідання «Мати» оповідання «Ніч перед боєм» кіноповість «Повість полум’яних літ» Нащадки запорожців (драматична поема) кіноповість «Україна в огні» кіноповість «Поема про море» кіноповість «Антарктида» кіноповість «Арсенал» кіноповість «Щорс» кіноповість «Мічурін» п’єса «Життя в цвіту» «Щоденник» (1941-56) Оповідання «Сон» та інші

"Зачарована Десна". Аналіз.

 

Рід літератури «Зачарована Десна»: епос. 

Жанр «Зачарована Десна»: кіноповість («автобіографічне кінооповідання»)

Тема «Зачарована Десна»: спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею. 

Ідея «Зачарована Десна»: з’ясування основних факторів формування людської особистості, духовного джерела справжнього таланту, ролі праці в житті людини, оспівування краси природи, рідного краю, людей праці. 

Герої «Зачарована Десна»: малий Сашко (у новелах) і Олександр Довженко (в авторських відступах); мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович, дід Семен, прабаба Марусина. 

Особливість повісті в тому, що в ній оповідачем є сам автор, який виступає у двох іпостасях: як автор — зрілий митець Олександр Довженко — і як герой твору — маленький Сашко. 

Сюжету як такого немає. Натомість є певна дво-плановість: основна сюжетна лінія — це новели про дитинство Сашка (його враження, захоплення довкіллям); другий план — ліричні відступи зрілого майстра (філософське осмислення художньої творчості, краси людської праці, природи, людини). Отож розповідь має двоплановий характер: перший план— це своєрідне поетичне відтворення світу у свідомості дитини; дру­гий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. 

 Композиційно-стильові особливості «Зачарована Десна»: Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіт­кого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою. Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом дже­рел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку). 

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.  

У творі можна виділити окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи»), ліричні й публіци­стичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, у яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення). Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром тво­ру—- кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору ав­торської сповіді. 

 Для стилю «Зачарованої Десни», на думку багатьох критиків, характерне по­єднання лірико-романтичного оповідального тону, публіцистичного пафосу, побутово-ліричної оповіді, іронічно-сатиричних моментів. 

Проблематика «Зачарована Десна»: сенсу людського буття; гармонії людини і природи; формування особистості; освіти; любові до рідної землі; поваги до батьків; любові до людей. 

Примітки: «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про ди­тинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда Семена і прадіда Тараса, прабабу, ма­тір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. 

Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми —- про «тяжкі кай­дани неписьменності й несвободи», інші лиха та страждання людей праці й разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого». 

У кіноповісті О. Довженко поетично формулює творче кредо митця: «Митці покликані народом для того, щоб показувати світові насамперед, що життя прекрасне... Бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». 

«Зачарована Десна» є лебединою піснею автора.

О.Гончар

 

 

Народився 1918 року в селі Ломівка в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. 

Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся, саме вона замінила майбутньому письменникові матір. 

Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар. 

У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. 

Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів. 

В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, – мужня жінка, вона ніколи не скиглина, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника. Найприкріший факт: на 50-річний ювілей Олесь Гончар отримував не слова привітання і подарунки, а погром його славетного «Собору» Саме багатостраждальний «Собор», як не дивно, пришвидшив одержання селянами паспортів. Перше відображення трагедії Голодомору в радянській художній прозі – не повість «Марія» Уласа Самчука, як донині вважали, а «Стокозове поле» 23-річного Гончара! Відповідь на питання чому письменник не переїхав у комфортніше житло, що йому пропонували, і чому його поява у видавництві призводила до паніки дівчат-друкарок, можна прочитати у останньому, дванадцятому розділі «Собор із «Собору», або Подорож Олеся Гончара до Мадонни». 

Олесь Гончар вів свій «Щоденник», у якому записував всі свої потаємні секрети. 

Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Нагороджений багатьма орденами та медалями. 

Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.

           "Модри Камень". Аналіз.

Рід літератури: епос. 

Жанр «Модри Камень»: психологічна новела. 

Тема «Модри Камень»: спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який відбувся у словацькому містечку Модри Камень («модри» - голубий). 

Ідея «Модри Камень»: уславлення всепереможної сили кохання, сильнішого за саму смерть. 

Герої «Модри Камень»: радянський (безіменний) боєць-розвідник, його напарник Ілля, словацька дівчина Тереза, Терезина мати. 

Композиційно-стильові особливості «Модри Камень»: побудова твору незвичайна, адже безіменний боєць через багато років повер­тається в минуле, згадує воєнні літа, згадує Терезу і її матір. Якщо централь­на частина твору — це спогади розвідника про знайомство з Терезою і розпо­відь її матері про загибель дівчини, то початок і кінець твору — своєрідне обрамлення, видіння розвідника. Це видіння — уявний образ Терези, з якою він розмовляє. Автор інтригує, захоплює несподіваним сюжетом, чим приваблює читача. 

Модри Камень — це назва населеного пункту, у якому відбуваються події. 

Він виступає символом невмирущого кохання, що живе в серці ліричного героя навіть через багато років після смерті дівчини. Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі. Несмі­ливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і сло­вацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття. Важливим прийомом є непомітне й органічне злиття авторської мови з дум­ками персонажів. За допомогою такого засобу посилюється емоційна напру­женість, глибина психологізації. 

Проблематика «Модри Камень»: засудження війни; війни і миру; невмирущого кохання, яке сильніше за саму смерть; батьків і дітей; життя і смерті. 

Відтворення найтонших і найскладніших, ледь вловимих душевних порухів і відображення глибоких внутрішніх процесів надають значної переконливості новелі «МОДРИ КАМЕНЬ». 

Твір продовжує воєнну тематику творів О. Гончара. 

Написана 1946 року, вона являє собою спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який відбувся у словацькому містечку Модри Камень («модри» — голубий). Виконуючи завдання в тилу ворога, розвідник був поранений. Його рятувала словацька дівчи­на Тереза. Між молодими людьми зародилось чисте палке кохання, яке не мало продовження, бо Терезу вбили поліцаї за переховування радянського воїна, коли в неї знайшли закривавлені бинти. 

О. Гончар вдається до форми оповідання-монологу: оповідь у новелі ведеться від першої осо­би, розповідь веде ліричний герой. Коріння глибокої поетичності образу Терези в новелі «Модри Камень» (отже, і ліричного ге­роя, від чийого імені ведеться розповідь) — у красі людської душі, у багатстві мрій і почуттів сло­вацької дівчини. Нетерпляче чекає Тереза на своїх визволителів. Вся вона — порив. Оповідач ба­чить її в русі, у високому напруженні душевних сил. 

Зображальні засоби письменника дуже лако­нічні. І саме це надає творові надзвичайної динаміки, енергійного ритму, високої емоційності. Ці особливості поетичного письма зароджують стривожений і щирий, піднесений і ніжний настрій, яким відразу ж — разом з радянським розвідником — проймається й читач. Оповідач тяжко переживає втрату дівчини. Виняткової достовірності й сили емоційного впливу О. Гончар досягає поглибленим психологічним аналізом переживань розвідника. Тут і кількаразове повторення звер­тання «Терезо!», поєднане з авторськими ремарками, і ритмо-мелодійна роль дієслів, і своєрідний музикальний початок речень: «А ти стоїш», «А ти посміхаєшся», «А ти здіймаєш руки» та інші. Ритмооповідь визначається розміреною, чіткою побудовою речень — здебільшого простих. Іноді вони гармонійно поєднуються в співрозмовні складні: «Дзвенить суха весна, гуде зелений дуб на згір’ях, і облизане каміння сміється до сонця». Економні, чіткі й виразні зображальні засоби надають оповіді розвідника неповторного шар­му, емоційної наснаги, щирої задушевності. 

За допомогою внутрішнього монолога О. Гончар не тільки виявляє думки й почуття розвідника, а й показує незабутні картини минулого. Оповідач, пригадуючи, ніби знову бачить усе цієї хвилини Письменник передає ледве помітну зміну думок і почуттів. Тому й зі стилістичного погляду внутрішній монолог О. Гончара відрізняється від усної мови персонажа. Навряд чи зміг би письменник висловити стільки болю, схвильованості, досягти такого широкого узагальнення, вдавшись до усної мови героя. 

Усю систему художніх засобів О. Гончар підпорядковує вкрай лаконічному, але яскравому роз­криттю внутрішнього світу людини. Задушевністю, ліризмом, щирою ніжністю пройнятий кожний рядок, кожне слово новели. 

Образ розвідника постає перед читачем природно й безпосередньо. Але О. Гончар ставить пе­ред собою складніше завдання: крізь призму сприйняття ліричного героя показати в усій силі й художній яскравості образ Терези. Згусток крові, болю, радості — прикінцевий внутрішній монолог розвідника, що переходить згодом у вдаваний діалог з Терезою. Письменник передає глибоке душевне зворушення ліричного героя, його палку любов, всі нюанси настрою. 

Про емоційну силу і рівень майстерності цього діа­логу можна сказати словами самого письменника: «Фраза тут потрібна особливо згущена, стисла, пружна. Внаслідок своєї ємкості вона може досягти іноді майже символічного звучання: прямий, «зовнішній» зміст її часто доповнюється ще переносним, глибинним» (О. Гончар, «Литературная газета», 24 лютого 1951 р.). Саме цей глибинний, переносний зміст читач і відчуває у кожному слові Терези й радянського розвідника. Письменника цікавить внутрішній світ людини, художнє дослідження його змін у різноманіт­них життєвих обставинах. 

О. Гончар — майстер оповіді про внутрішнє оновлення героя, яке відбу­вається під впливом дійсності.

 

Народився в селі Ломівка в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся, саме вона замінила майбутньому письменникові матір. Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар. У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів. В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, – мужня жінка, вона ніколи не скиглина, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника. Найприкріший факт: на 50-річний ювілей Олесь Гончар отримував не слова привітання і подарунки, а погром його славетного «Собору» Саме багатостраждальний «Собор», як не дивно, пришвидшив одержання селянами паспортів. Перше відображення трагедії Голодомору в радянській художній прозі – не повість «Марія» Уласа Самчука, як донині вважали, а «Стокозове поле» 23-річного Гончара! Відповідь на питання чому письменник не переїхав у комфортніше житло, що йому пропонували, і чому його поява у видавництві призводила до паніки дівчат-друкарок, можна прочитати у останньому, дванадцятому розділі «Собор із «Собору», або Подорож Олеся Гончара до Мадонни». Олесь Гончар вів свій «Щоденник», у якому записував всі свої потаємні секрети. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Нагороджений багатьма орденами та медалями. Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.Джерело: https://dovidka.biz.ua/oles-gonchar-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

імператор залізних строф український Одіссей поет-воїн «пражанин». Народився 20 січня 1897р. в м. Архангороді на Херсонщині. Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії. 1914 р. — вступив до Петроградського політехнічного інституту, але не закінчив, бо був мобілізований до Армії УНР. 1920 р. — з’являється друком перший вірш. Після поразки УНР назавжди покидає Україну Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина». Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької поетичної школи». 1925 р. — видає першу збірку «Стилет і стилос» В очікуванні арешту, залишивши дружину й сина, переїздить до Німеччини, а потім до США (входив до об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово») Помер 16 лютого 1968р. по дорозі в театр. Творчість - Історіософічність творчості — спроба вмотивувати, пояснити логіку історичних подій, осмислення їх сенсу для України. - Чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, сторення ефекту „непісенності», строгості, суворості. - Наскрізна ідея української державності Належав до умовної «Вісниківської квадриги» — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, бо друкувались у часописі «Вісник» (квадрига — четвірка коней). Збірки: - 1925р. перша збірка «Стилет і стилос» - 1926р. «Гербарій» - 1930р. «Земля і залізо» - 1934р. «Земна Мадонна» - 1939р. «Перстень Полікрата» - 1943р. «Вибрані поезії» - 1951р. «Влада» - 1953р. поема «П’ята симфнія» - 1954р. «Поезії» - 1959р. «Остання весна» - 1962, 1966рр. «Книга спостережень» у 2-х томах — збірка есеїв - 1964р. «Серпень» - 1972р. посмертна збірка – «Перстень і посох» Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/m/malanyuk-evgen/2274-evgen-malanyuk-biografiya-skorocheno Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Рід літератури «Тигролови»: епос. Жанр «Тигролови»: пригодницький роман. Тема «Тигролови»: зображення трагічної долі людини-особистості в тоталітарному суспільстві. Ідея «Тигролови»: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен має залишатися Лю­диною. Герої «Тигролови»: Григорій Многогрішний; родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сірко та Сірчиха; майор НКВС Медвин. Композиційно-стильові особливості «Тигролови»: композиція роману зумовлена особливостями жанру: твір складається з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючі назви: «Дракон», «Світ на колесах», «Навзаводи із смертю», «Заколот і капітуля­ція», «Бог кохання», «Весела робінзонада», «Не ходи босий» та інші. Позасюжетні елементи — пейзажі, портрети, сценічні моменти — завжди роман­тично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліня, описи краєвидів на Зміїній та Голубій падях. Інтер’єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екс­курси, що їх вкладено в уста різних персонажів. Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запрограмованою ідеєю тво­ру. Поїзд-дракон, якого веде паровоз-голова «Йосиф Сталін» і підпихає де­мон «Фелікс Дзержинський», який має черево, «натоптане вщерть» тисячни­ми жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює загрозу знищення, яка стала реальною для громадян великої радянської імперії. Та ось зринає над обставленими багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами україн­ська розлога пісня. Вона «здіймається на крила», «шугає і б’є крильми над спиною дракона», «мелодія все більше стає потужною, кипить, вирує», і оскаженілі вартові безсилі спинити її. Бо то — голос невпокореної волі, свід­чення нездоланності українського духу. Сюжет розгортається з інтригуючої зав’язки: на останній станції виявляється, що втік найнебезпечніший в’язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Подальший розвиток дії складається з ряду небезпеч­них для Григорія ситуацій, кожна з яких — провісник головного кульміна­ційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю й виснажили сили втікача. Чи витримає? А ось його накрила разом з важкою ведмежою тушею чорна ніч непритомності. Чи не назовсім? Далі Григорій зі своїм на­званим братом Грицьком кидає виклик долі — їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога — НКВД. Григорія помічають і пе­реслідують, але й тут щаслива доля рятує його. Найбільшої сили конфлікт досягає при майже неймовірній зустрічі Многогрішного і Медвина в тайго­вому безлюдді. Григорій розправляється з катом: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!» Завершується роман повним тріумфом благородних ідеа­лів. Щаслива розв’язка теж відбувається на межі неможливого — закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості й сміливості переходить кор­дон і опиняється в безпечному місці. Проблематика «Тигролови»: виживання людини в умовах жорстокого терору; боротьби добра і зла; справедливості й кари; морального вибору; волі до життя і цілеспрямованості; відносин людини і природи; родинних взаємин і кохання; вічності давніх традицій предків. Примітки: Назва твору є символічною. Змінивши її з початкової «Звіролови» на «Тигро­лови», Іван Багряний суттєво поглибив змістові акценти розповіді. Тигр — один з наймогутніших і найнебезпечніших диких звірів. Родина Сірків, жи­вучи в єдності з навколишньою природою, навчилася приборкувати цих тва­рин. Автор стверджує мужність, фізичну та моральну силу Сірків, представ­ників українського народу, їхню здатність перемагати найтяжчі обставини. Через мотиви втечі й «польованої людини» образ Григорія Многогрішного також асоціюється з цим сильним, сміливим і вільнолюбним диким звіром. Іван Багряний показує становлення «нового українця», який зможе здолати дракона і таким чином вибороти право свого народу на майбутнє. Нащадок козацької шляхти (предок Григорія — гетьман Дем’ян Многогрішний) всту­пає у боротьбу і вбиває новітнього тигролова, уособлення радянської імпер­ської системи майора Медвина.Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/b/bagryanij-ivan/3310-detalnij-analiz-tigrolovi-bagryanij Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua