Тема 9. П. Куліш. Життя і творчість. Основа роману "Чорна рада"

Запишіть тему уроку. 

П. Куліш. Життя і творчість. Основа роману "Чорна рада"

Шановні учні! Сьогодні ми розпочинаємо з вами знайомство з великим українським письменником - Пантелеймоном Кулішем. Прошу перш за все прочитати його роман, який ми будемо аналізувати протягом кількох уроків і знання якого є обов'язковим під час ЗНО.

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1084 

 

Пантелеймон Куліш (псевдоніми — Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин та ін.) устиг проявити себе мало не в усіх сферах письменницької та гуманітарно-наукової діяльності. Про нього можна говорити як про поета і прозаїка, історика й етнографа, перекладача й мовознавця, публіциста й культурно-освітнього діяча. Творчу роботу Куліш поєднував із державною службою та громадською діяльністю. До того ж саме він розробив упроваджену н наступний період в Україні систему сучасного алфавіту і правопису, так звану кулішівку (на західних землях трансформовану в желехівку).

Народився Пантелеймон Куліш 26 липня (7 серпня по н.ст.) 1819 р. в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер — Шосткинський район Сумської області) в сім'ї досить заможного землевласника, який претендував на дворянство (лише не мав документів на підтвердження тих претензій), і дочки козацького сотника. Втім, самого Пантелеймона влада визнавала дворянином, про що, зокрема, свідчать матеріали у справі Кирило-Мефодіївського братства.

Навчався Куліш у Новгород-Сіверській гімназії, потім (1837—1839) на правах вільного слухача відвідував лекції в Київському університеті, хоча повного курсу навчання так і не пройшов. Опісля вчителював у Луцьку (1842) та Києві (1843—1845), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом М.Максимовича. Тут він зазнав у релігійно-філософському плані впливу П.Авсенєва, зійшовся з М.Гулаком, М.Костомаровим і В.Білозерським, які стали засновниками унікального за ерудованістю і творчим потенціалом гуртка. Незабаром до них приєднався Т.Шевченко.

Та сама група молодих слов’яно - й українофільських київських інтелектуалів на межі 1845—1846 рр. утворила Кирило-Мефодіївське братство. Разом із друзями Куліш засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов'янських народів і майбутньої федерації, ґрунтованої на демократичних принципах. Як і М.Костомаров, він загалом дотримувався ліберально-християнських (із дещо містичним відтінком) поглядів, однак мав більш українофільський ухил. При цьому Куліш дуже серйозно цікавився західною філософією та культурою, творчістю західноєвропейських, польських та російських поетів-романтиків. Він непогано знав німецький класичний ідеалізм, зокрема за працями Шеллінґа й Геґеля, проте найбільше симпатизував ученню Спінози. Йому імпонувала ідея пантеїзму, хоча, переборовши властивий йому в юності критицизм, Куліш уже став цілком православною людиною.
Характерне для Куліша розмежування людини зовнішньої (несправжньої) і внутрішньої (її "серця"), духовної, істинної, з роками дедалі виразніше розкривалося в його літературній творчості й відображало глибокий вплив київської духовно-філософської школи, особливо ідей Г.Сковороди.

На переконання Куліша, Бог співіснує в нас і промовляє через наше серце. Тож треба морально очиститися, щоб створити в собі Храм Божий. При цьому для молодого літератора як для типового представника культури українського романтизму "серце", "внутрішня людина" нерозривно пов'язані з рідною землею і народом, дух якого розкривається й виражається через творчо обдаровану особистість.
Під впливом М.Максимовича (якому він допомагав у дослідницькій роботі) Пантелеймон Олександрович захопивсь українською історією та етнографією. Як співробітник Київської археографічної комісії, він багато подорожує Правобережною Україною, вивчає історичні документи й пам'ятки минулих епох, знайомиться з фольклором і народним життям. До цього періоду належать його балади, повість "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад" та епопея "Україна", видані 1843 р. в Києві.
У 1845 р. Куліша, який здобув досить велику популярність завдяки своїй літературній творчості й широкій філологічній ерудиції, було запрошено до Петербурзького університету на посаду викладача російської мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці, він бере шлюб з Олександрою Білозерською, сестрою свого київського товариша, одного з провідних кирило-мефодіївців, Василя Білозерського. Пізніше вона стала відомою українською письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Ганна Барвінок. Молодша за чоловіка майже на десять років, вона дожила до 1911-го, її оповідання, переважно з народного життя, друкувалися в періодиці й виходили окремими збірками від 50-х років XIX до перших рок

З переїздом до Петербурга інтерес Куліша до козацької України тільки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося в його "Повісті про український народ" (1846). Займаючись слов'янознавчими дослідженнями, за рекомендацією професора П.Плетньова, він одержав відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов'ян. Ллє через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже 1847 р., його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство до Петербурга.
У вироку йшлося про чотири місяці ув'язнення (в Петропавловській фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки клопотанню друзів покарання замінили поселенням (під наглядом поліції) в Тулі та забороною друкуватися. Оскільки ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, вже 1850 р. Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспільну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І.
У 1856—1857 рр. Куліш видає "Записки о Южной Руси" у двох томах, потім — перший історичний роман українською мовою "Чорна Рада" (1859). Цей твір ознаменував його перехід від романтичного сприймання національного минулого до історико-етнографічного реалізму. Куліш дивиться на козацтво критично, описуючи його не як однорідну людську масу, а як складний конгломерат осіб різного соціального походження і стану з несхожими прагненнями та політичними переконаннями. Однак загалом його оцінка ролі козацтва в історії України залишається ще позитивною.

 

Наприкінці 50-х років у Петербурзі зібралося багато колишніх членів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема М.Костомаров, В.Білозерський і Т.Шевченко. Залишаючись прихильниками ідей народної освіти й соціального звільнення, в обстановці суспільних перетворень, ініційованих під егідою Олександра II, вони всі разом активно включилися в роботу. У той час на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл, для роботи яких Куліш підготував і видав свою "Граматку" (1857).
Тоді ж у Петербурзі він заснував видавництво, де публікував українських письменників, минулих і сучасних, а також почав випускати альманах "Хата". Разом із В.Білозерським, М.Костомаровим і Т.Шевченком він створює петербурзьку українську "Громаду", більшість представників якої стояла на ліберально-демократичних позиціях. Члени цього товариства створили журнал "Основа", що виходив у 1861 — 1862 рр.; у ньому Куліш умістив кілька своїх літературних та історичних творів, зокрема один розділ "Історії України від найдавніших часів", "Хмельнищину" і "Виговщину". У 1862 р. виходить друком його поетична збірка "Досвітки. Думи і поеми". Тоді ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської України, він установлює і підтримує зв'язки із західноукраїнськими (галицькими) народниками ("народовцями"). Із кризою українського національного (ширше — ліберально-демократичного) руху в 1863 р., у зв'язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання "Основи". Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 р. переїжджає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно знайомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє остаточному відкиненню ним романтичного сприймання минулого рідної країни, зокрема й героїчних сторінок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.
У середині 60-х років Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема "Руїну", присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення України після смерті Б.Хмельницького. Критичне висвітлення минулого, тим більше — співпраця з галицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями й 1868 р. йде у відставку.
Звільнившись від посадових обов'язків, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов'янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.

Наприкінці 60-х років ставлення Куліша до ролі козацтва в історії стає відверто негативним. Масові народні повстання XVI—XVII ст. він трактує тепер як руйнівну стихію, що протистоїть цивілізаторській місії Польщі на сході. Куліш не ідеалізує колоніальної політики поляків в Україні, бачить скоєні ними жорстокості, утиски народних прав і ганьблення святинь, однак вважає вищим їхній культурний рівень.
Ці настрої, які багато в чому відтворювали традиції польської історіографії, було відображено в дослідженні "Перший період козацтва від його початку до ворожнечі з поляками", виданому у Львові 1868 р. Перебуваючи в Галичині й підтримуючи дружні стосунки як із місцевими русинськими (українськими), так і з польськими колами, Куліш докладав чимало зусиль для їхнього примирення. Але ворожнеча між цими таборами, на загальному тлі посилення в Європі націоналістичних настроїв, з кожним роком лише розгоралася.
Від початку 60-х років Куліш, як і багато інших українських та російських демократично настроєних інтелігентів, зі співчуттям і симпатією сприймав польський національно-визвольний рух. Але зневага, неприховане чванство, з якими багато поляків ставилися до всього українського (не тільки православного, а й греко-католицького), формували в нього дедалі критичніший погляд на роль Польщі у Східній Європі.
Куліш глибше знайомиться із соціально-політичними поглядами європейських мислителів XIX ст. Його релігійні уявлення поступово трансформуються в напрямку визнання спільної для всіх народів "природної релігії". Але центральною темою його роздумів завжди залишається Україна.
Розчарувавшись у цивілізаторських претензіях польських кіл, які дедалі дужче спиралися на ліберально настроєний щодо них уряд Австро-Угорщини, Куліш 1871 р. повертається в Російську імперію, де продовжує досліджувати історію українського козацтва. На схилі віку він цілком щиро схиляється до позитивної оцінки факту возз'єднання України з Московією.
Він не ідеалізував російського самодержавства та його жорстокого ставлення до українського народу. Однак, дійшовши висновку про нездатність козацтва створити власну державу, гадав, що приєднання до Москви було найменшим із можливих лих (через хаос доби Руїни й цілком реальні для другої половини XVII ст. перспективи відновлення влади Польщі чи підпорядкування Туреччині). З цих позицій написані тритомна "История воссоединения Руси" з додатковим томом "Материалов" (1874—1877), а також "Мальована Гетьманщина" (1876) і "Казаки по отношению к государству и обществу" (1877).
У цих працях автор рішуче виступає проти ідеалізації козацтва та гайдамаччини, представляє їх як деструктивні сили, позбавлені державницьких ідеалів. Це, по суті, означало визнання панівних в офіційній імперській історіографії поглядів на минуле приєднаних земель та народів і викликало загальне обурення української громадськості.

Тим часом, гостро критичне ставлення пізнього Куліша до замолоду ідеалізованих явищ не означало його відходу від української культурно-творчої роботи. Обурений Емським указом 1876 р., який забороняв друкування українською мовою в Російській імперії, він у 1881 р. знову переїжджає до Львова, де видає другу збірку віршів "Хуторна поезія", в якій уміщує "Зазивний лист до української інтелігенції" із закликом іо культосвітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам.
Як і раніше, він докладає неймовірних зусиль до примирення українських і польських кіл у Галичині, але надаремно. Галицька національно свідома громадськість, як і численні представники Наддніпрянської України та Слобожанщини, не могла пробачити йому номірковано-позитивної оцінки возз'єднання України з Московією і сприймала його однозначно негативно. Радикальна молодь також не поділяла його поглядів. Навіть давній товариш М.Костомаров ставився цо переконань Куліша з явним несхваленням.

Розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович на схилі літ повертається до рідних країв і оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі: пише драму "Байда, князь Вишневенький" і поему "Маруся Богуславка", видає в Женеві третю збірку віршів "Дзвін". Будучи поліглотом, він робить численні переклади українською мовою з Біблії, В.Шекспіра, Дж.Байрона, Й.В.Ґете, Ф.Шіллера, Г.Гейне.
У ті ж роки Куліш зацікавився історією та культурою мусульманського світу (в цей самий період до Сходу виявляють інтерес І.Франко й молодий український поет та орієнталіст А.Кримський). Ісламській тематиці присвячена пізня поема Куліша "Магомет і Хадиза". На першому плані в його творчості дедалі частіше постає тема жінки як носія добра і краси. Водночас у тритомній монографії "Отпадение Малороссии от Польши" (1888—1890), а також у дослідженні "Українські козаки і пани в двадцятиліття перед бунтом Хмельницького" (1895) він і далі поглиблює ставлення до козацтва (зокрема й до визвольної війни під проводом Б.Хмельницького) як до деструктивного явища в українській історії.
Ці та інші праці вже літнього "хуторянина" (як він сам себе назвав) є важливим, хоч і суперечливим внеском в українську культуру. Цікаво, що й імперська історіографія, й українська національна критика, і радянська, — всі знаходили у творчості Куліша непримиренні стосовно своєї ідеології погляди, через що він був ними всіма якщо не відкинутий чи заборонений, то забутий.
Куліш скінчив свій вік "у сільському схимництві" на хуторі Мотронівка (тепер у складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області) 2 (14 по н.ст.) лютого 1897 р., на 78-му році життя, набагато переживши своїх товаришів по Кирило-Мефодіївському братству.

Протягом усього життя Куліш відзначався надзвичайною працездатністю і щирим ставленням до своїх занять. У ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел і документів, багато з яких були відкриті ним самим як археографом. Куліш однаково щиро й палко захоплювався козацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі. На старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих. Українське суспільство вважало його ренегатом, але він продовжував завзято трудитися, збагачуючи національну культуру новими перекладами й поемами. Офіційна російська історіографія прихильно сприймала його пізні об'ємисті історичні праці, але він не міг пробачити самодержавству заборону українського слова і прирік себе на добровільне сільське самітництво. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху Куліш залишався вірним собі та своїм переконанням.

Роман "Чорна рада"

Серед прозових творів П. Куліша найвизначнішим є «Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман. Як свідчить сам автор, цей твір був написаний спочатку українською мовою, а потім перекладений на російську. Окремі розділи перекладу в 1843 році вміщувалися на сторінках російських журналів. Через три роки оригінал і переклад були завершені, але у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товариства надруковані не були. Тільки через одинадцять років обидва варіанти після значної переробки вийшли книжками в друкарні Куліша та Бєлозерського. 

Цікаві факти про роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада»

1. Свій роман Куліш писав близько 14 років. Перша згадка про твір, ще тільки задум, датована 1843 роком, а вийшов він у світ 1857 року.

Сторінка копії роману «Чорна рада» з дописками і виправленнями Пантелеймона Куліша. 1846‒1849 роки. Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України

2. Роман «Чорна рада» існує у двох різномовних версіях ‒ українській і російській, тотожних за сюжетом, але відмінних у багатьох деталях і навіть сценах. Це два самодостатні твори, які вийшли в один і той самий рік, але в різних містах: український ‒ у Петербурзі, російський ‒ у Москві. І водночас ці тексти є вільними авторськими перекладами один одного.

Сторінка Кулішевого автографа «Чорної ради». 1846 рік. Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського

3. Спершу Куліш створив роман російською мовою ‒ у 1844‒1845 роках, а завершив на початку 1846 року. Відтак створив українську версію, і написав її дуже швидко, «на одному диханні» ‒ від березня до кінця літа 1846 року. Місцями він перекладав текст, а місцями писав наново, кардинально відходячи від російського протооригіналу.

Пантелеймон Куліш (1860 рік). Літографія Адольфа Мульєрона

​4. Якби Куліша не заарештували навесні 1847 року у справі Кирило-Мефодіївського братства, українська «Чорна рада» неодмінно з’явилася б уже того року. Текст роману автор передав своєму товаришу Осипу Бодянському, професору Московського університету і редактору «Чтений в Обществе истории и древностей российских», де твір мав іти до друку. Цей текст у рукописі зберігся донині повністю, і він дуже сильно відрізняється від того, який відомий у публікації.

Ескіз ілюстрації, намальований Пантелеймоном Кулішем, до його ж роману «Чорна рада». 1855‒1856 роки. Чернігівський обласний історичний музей імені Василя Тарновського

​5. У своїх листах і в післямові до російського роману (статті «Об отношении малороссийской словесности к общерусской») Куліш позиціонує обидва твори ‒ український і російський ‒ як оригінал і переклад, водночас визнаючи за ними усі прикмети самодостатніх творів. Однак у дійсності, як бачимо, спершу було створено російський текст, а за ним український. Позиціонування українського твору до російського як оригінал і переклад зумовлювалося ідеологічними чинниками: письменник прагнув вивищити український текст над російським, поставивши його на чільне перше місце і відвівши російському місце другорядне.

Ескіз ілюстрації, намальований самим Пантелеймоном Кулішем, до його роману «Чорна рада». 1855‒1856 роки

​6. Стаття «Об отношении...» ‒ знакова для української словесності. У ній письменник маніфестує право українців на власну літературу, заявляє про неї як явище, яке підносить на небувалий рівень. Статтю було писано як передмову до українського роману, але цензурні перешкоди завадили опублікувати з ним. Тому автор вирішив подати статтю як післямову до російського твору.

Пантелеймон Куліш (1861 рік). Світлина С. Левицького

​7. Усі розділи в російському романі мають епіграфи (і вони в ньому були на всіх етапах опрацювання тексту), а в українському їх немає (і їх ніколи в ньому не було). Епіграфи істотно доповнюють текст і є посутнім авторським ключем до розуміння його національної проблематики. В епіграфах Куліш широко цитує рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», на той час крамольного, та поезії гетьмана Мазепи. Авторство обох він змушений був приховати, подавши їх як «Анонім». Особливо виразна цитата із Мазепиної «думи»:

«Всі покою щиро прагнуть

Да не в один гуж всі тягнуть –

Той направо, той наліво,

А все браття – то-то диво!

Ей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати!

. . . . . . . . . . . . . . .

Зжалься, Боже України,

Що не вкупі має сини!»

Цей епіграф є ввідним до розділу, де описано перебіг «чорної ради».

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», 1949 рік. Музей книги і друкарства України

8. «Чорну раду» Куліш планував випустити з ілюстраціями. Він сам зробив ескізи, а також залучив до створення малюнків Сергія де Бальмена (художника-аматора, рідного брата Шевченкового друга Якова де Бальмена). Пропонував також зробити малюнки й Шевченкові, однак той відмовився. Декілька Кулішевих ескізів до роману збереглися донині.

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

9. До початку квітня 1856 року Куліш перебував в обструкції: його твори мали проходити попередню експертизу жандармського ІІІ відділу. Щойно у квітні з нього було знято це обмеження, і він відразу подав українську «Чорну раду» на розгляд цензури. Цензором українського роману був російський письменник, історичний романіст Іван Лажечніков. Він не читав українською, тож Куліш для ознайомлення з текстом надав російський «переклад», де Лажечніков і робив цензурні помітки. Куліш задіяв впливових урядників, які поручилися за нього, і цензор дозволив твір ще вчора опальному письменникові майже без зауважень.

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

​10. Із назвою твору Куліш повсякчас вагався. Властиво, основна назва «Чорна рада» уже фігурувала від середини 1840-х років, а клопоту завдавала друга назва, у підсумку ‒ підназва. До останнього вона мала відрізнятися в російському та українському текстах. Наприклад, первісний український варіант: «Чорная рада, або Історія нещасливого 1663 року. Із старосвітських рукописів, із древніх козацьких архивів повиймав, зложив і написанію предав П. Куліш», або один із варіантів російського тексту: «Черная рада, или Малороссия в 1663 году».

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману «Чорна рада», 1949 рік

​11. За 14 років, коли Куліш писав і проредаговував твір, він створив багато варіантів. Цілі розділи і сцени, які містилися в ранніх редакціях, не увійшли до фінального тексту. Наприклад, був вилучений великий розділ зі сценою в пекарні, де Шраменко зустрічається із Череванівною і відразу закохується в неї, або цілий розділ, присвячений подіям у Святій Софії. Усі ці зміни наявні в рукописах роману, які значною мірою збереглися до нині.

Ескіз ілюстрації Василя Кричевського до роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», 1949 рік. Музей книги і друкарства України

​12. Від початку створення і до першого повного видання 1857 року російська версія «Чорної ради» мала чотири манускрипти. За час написання української версії автор створив шість рукописів, п’ять із яких переписав власноруч. Кожний рукопис спершу був біловим, але в перебігу редагування ставав чорновим, так що автор був змушений його переписувати знову і знову.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець

​13. Усі сучасні публікації української «Чорної ради» містять численні похибки в текстах (російська востаннє з’явилася аж 1899 року). Є системна хиба цих публікацій ‒ вони здійснені за другим і останнім прижиттєвим виданням «Чорної ради», яке вийшло 1890 року у Львові, але без участі автора, а не за першодруком 1857 року.

«Чорна рада» повна назва «Чорна рада. Хроніка 1663 року» – перший історичний роман українською мовою, вперше виданий у 1857 році